02.02.2016 р.
Правознавство 9 клас
Конспект уроку для дистанційного опрацювання!!!

Тема: Хто такі спадкодавець і спадкоємець. Що таке заповіт. Як заповісти майно. Як успадкувати майно.

Мета:

·        розкрити основні поняття спадкового права; познайоми­ти учнів з особливостями спадкового права, з умовами відкриття спадщини й винесення права на спадщину;

·        виховувати в учнів правову культуру та правову свідо­мість.

Обладнання й матеріали: Цивільний кодекс України.

Базові поняття й терміни:  успадкування,   спадкодавець,   спадкоємець,   заповіт, успадкування за законом, порядок черговості успадку­вання за законом, відкриття спадщини, строк для при­йняття спадщини.

Тип уроку: комбінований.

Хід уроку

I. Організаційний етап

II. Актуалізація опорних знань і мотивація навчальної діяльності

Учитель: кожна людина впродовж свого життя накопичує певну кількість майна і бажає, щоб усе це залишилося саме тому, хто для неї най­ближчий. Саме тому ще у давнину виникло спадкове право, з основними положеннями якого ми й будемо знайомитись на цьому уроці.

III. Вивчення нового матеріалу

План

1.        Успадкування за заповітом.

2.        Порядок успадкування за законом.

3.        Порядок отримання спадщини.

►  Розповідь учителя

1. Успадкування за заповітом

Передумовою для стабільності майнових відносин, забезпечення їх наступності є успадкування — перехід після смерті громадянина майна, яке йому належало, майнових прав та обов'язків у порядку правонаступництва і до однієї чи кількох осіб.

Спадкодавець — це громадянин, майно якого після його смерті переходить у спадщину до іншої особи або до інших осіб. Спадкодавцем може бути тільки громадянин. Причому він може бути спадкодавцем незалежно від віку, статі, стану здоров'я та ін.

Спадкоємець — це особа, яка у випадку смерті того або іншого громадянина здобуває право одержати його майно. Спадкоємцем може бути громадянин, юридична особа (організація, підприємство); а також держава. Успадкування здійснюється за заповітом або за законом. Порядок успадкування за заповітом

Кожна фізична особа має право за життя розпорядитися своїм майном на випадок своєї смерті. Таке особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті, зроблене у встановленій законом формі, називається заповітом.

Право на заповіт (бути заповідачем) має фізична особа з повною фізичною дієздатністю. Спадкоємцями за заповітом можуть бути будь-які особи, незалежно від того, чи є вони в переліку спадкоємців за законом чи їх немає. Цими особами можуть бути не лише громадяни, а й юридичні особи, а також держава.

Заповідач може в будь-який час скасувати свій заповіт, унести в нього зміни або заповісти своє майно іншій особі. Якщо новий заповіт визнаний недійсним, чинність попереднього не відновлюється, крім випадків, установлених законом.

Заповіт складається у письмовій формі дієздатною особою, із зазна­ченням місця та часу його складання і має бути особисто підписаний запо­відачем і посвідчений нотаріусом. Порушення установленої форми заповіту (складання заповіту в простій письмовій чи усній формі) спричиняє його недійсність.

Учинення заповіту через представника не допускається. Якщо запо­відач унаслідок фізичної вади, хвороби або будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням (і в його при­сутності) заповіт має право підписати інша особа в присутності нотаріуса або іншої службової особи, яка має право посвідчувати цей документ. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено. За­кон допускає можливість посвідчення заповіту, крім нотаріальної кон­тори, й іншими органами і посадовими, службовими особами. Так, до нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються заповіти громадян, що перебувають на лікуванні в лікарнях, проживають у будинках пре­старілих, перебувають під час плавання на морських суднах, заповіти військовослужбовців, заповіти громадян, які перебувають в експеди­ціях, заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, та ін. Ці заповіти посвідчують визначені цивільним законодавством посадові особи.

Заповіт складається у двох примірниках. Один із них зберігається у но­таріальній конторі, другий видається заповідачу.

2. Порядок успадкування за законом

Успадкування за законом має місце в таких випадках:

1)        коли відсутній заповіт;

2)        коли відсутні спадкоємці за заповітом.

Спадкоємцями за законом є члени подружжя, а також родичі спадко­давця (батьки, діти, у тому числі усиновлені, брати і сестри тощо). Усі спадкоємці за законом отримують рівні частки спадкового майна.

Успадкування за законом здійснюється в порядку черговості. Кожна наступна черга спадкоємців за законом дістає право на успадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги або їх відмови від прийняття спадщини. Принцип черговості при одержанні спадщини дозволяє справедливо розподілити майно покійного: у такому разі його отримують най­більш близькі до спадкодавця люди.

Перша черга спадкоємців за законом включає: дітей (у тому числі за­чатих за життя спадкодавця і народжених після його смерті); чоловіка (дружини); батьків.

Онуки і правнуки спадкодавця залучаються до спадщини в порядку представлення. Вони стають спадкоємцями лише тоді, коли на час смерД спадкодавця немає в живих того з їхніх батьків, хто був би спадкоємцем. Онуки і правнуки, таким чином, заміняють своїх батьків як їх спадкоємці.

Друга черга спадкоємців за законом включає: рідних братів і сестер-спадкодавця; діда і бабу, як з боку батька, так і з боку матері. Прадід і прабабка, племінники успадковують за правом представлення.

Третя черга спадкоємців за законом складається з рідних дядьків і тіток спадкодавця. Двоюрідні брати і сестри успадковують за правом представлення.

Четверта черга спадкоємців згідно із законом включає осіб, що прожи­ли однією сім'єю зі спадкодавцем не менш ніж п'ять років до його смерті.

До п'ятої черги спадкоємців за законом відносяться всі інші родичі спадкодавця до шостого коліна спорідненості включно, причому найближчий ступінь виключає подальший. Ступінь спорідненості обраховується як сума народжень, що відділяють спадкодавця від спадкоємця, причому народження спадкодавця не враховується.

Наприклад, батько і син є родичами в першому ступені, троюрідні брати — родичами у шостому ступені. Крім того, до п'ятої черги успадкування відносять утриманців спадкодавця, які не були членами його сім'ї, але протягом не менш ніж п'яти років отримували від нього матеріальну допомогу, яка була основним джерелом засобів їх існування.

3. Порядок отримання спадщини

Для набуття спадщини необхідна наявність кількох умов. Насамперед, це відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини визначається день смерті спадкодавця або день набрання законної сили рішенням суді про оголошення громадянина померлим.

Наступною умовою є висловлене спадкоємцем бажання прийнята спадщину. Для цього він повинен протягом шести місяців подати заяву в нотаріальну контору про бажання прийняти спадщину (якщо спадкоємець на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем або фактично вступити у володіння чи управління майном.

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, яка протягом установленого строку він не заявив про відмову від неї.

Строк для прийняття спадщини становить шість місяців (ст. 1268-1270). Прийняття спадщини не є обов'язком спадкоємця, а є лише його правом.

Якщо спадкоємець протягом шести місяців не подасть заяви до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини або фактично не вступить у володіння спадщиною, то вважається, що цей спадкоємець не прийняв спадщини. Частка спадкоємця, що не прийняв спадщини, переходить до інших спадкоємців, що закликаються до спадкування. У разі неприйняття спадщини всіма спадкоємцями майно переходить у власність держави

Якщо спадкоємець із поважних причин (тривала хвороба, тривале відрядження тощо) пропустив строк прийняття спадщини, то цей строк може бути подовжено в судовому порядку. У випадку винесення судом рішен­ня щодо продовження строку на прийняття слід спадщини вважається, що спадкоємець прийняв її. У цьому разі спадкоємцю не потрібно зверта­тися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

Спадщина може бути прийнята після закінчення шестимісячного строку і без звернення до суду за наявності згоди на це від усіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.

Після закінчення терміну прийняття спадщини нотаріус видає доку­мент про успадкування майна.

Поділ спадщини відбувається за згодою спадкоємців, а якщо виникає суперечка, то її розв'язує суд.

IV. Узагальнення й систематизація знань та вмінь учнів

►   Запитання для повторення та обговорення

1.        Хто такий спадкодавець?

2.        Хто такий спадкоємець?

3.        Що таке заповіт?

4.        У яких випадках має місце успадкування за законом?

V.   Самостійна робота учнів

►  Робота з документом

1.        Визначте, чи будуть перешкодою для відкриття спадщини:

а)     невстановлений час її відкриття;

б)    невстановлене місце її відкриття;

в)     відсутність заповіту спадкодавця;

г)     борги, які не сплатив спадкодавець;

д)    відмова спадкоємців прийняти спадщину.

2.        Обдумайте і дайте відповідь, чому закон визначає групу осіб, які не мають права на спадщину (ст. 1224 Цивільного кодексу України).

Стаття 1224 Цивільного Кодексу України

Усунення від права на спадкування

1.      Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя.

Положення абзацу першого цієї частини не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за заповітом.

2.      Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.

3.      Не мають права на спадкування за законом батьки після дитини щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини.

Не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

4.      Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу.

5.      За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

6.      Положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

VI. Підсумки уроку 

►   Завдання

1.        Прокоментувати ступені спадкування.

2.        Розповісти про процедуру відкриття спадщини.

3.        Пояснити, у чому особливості спадкового законодавства.

VII. Домашнє завдання: опрацювати § 15, виписати в зошит нові юридичні терміни, дати відповыді на запитання в кінці параграфу.

Письмове завдання: Дайте обґрунтовану відповідь про можливість отримання спадку у таких ситуаціях:

а)     громадянин Корнієнко залишив заповіт, яким розпорядився всі майно (на суму 22000 грн), що належало йому, передати музею, присвяченому його діду. У нього залишилися син (21 рік, водій) і дочка (14 років, учениця). До вас як до юридичного консультанта звернулась дружина померлого (їй 45 років, працює на залізниці) і його мати (67 років, пенсіонерка);

б)    після смерті громадянина Борщова, у нього залишилося майна на 10000грн. Про своє бажання отримати це майно заявили 13-річна дочка, 82-річна мати і два брати померлого (30 і 62 роки).

02.02.2016 р.
Історія України 9 клас
Конспект уроку для дистанційного опрацювання!!!

Тема: Тема 6. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ. УКРАЇНОФІЛЬСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЦЬКИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ ЕТАПИ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Зіткнення російської, польської, німецької і австрійської національних ідей на українських землях. Українське питання, його головні засади і принципи. Україна в геополітичних стратегіях Росії, Німеччини, Австро-Угорщини. Хлопомани і народовці.

Мета: пояснити міжнародну політику відносно українських земель, наслідки перебування України у складі Австро-Угорської та Російської. Навчитися критично і творчо мислити; покращити навички самостійної роботи на уроці; розвивати пізнавальний інтерес; підвищення ефективності роботи на  уроці історії.

Обладнання: підручник  «Історія України. 9 клас» О.К. Струкевич, 2009 рік, видавництво «Грамота»; ілюстрації до теми (додаток); атлас «Історія України. 9 клас»

Тип уроку: урок нових знань.

Терміни та поняття: національна ідея, геополітичні плани

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть:

·         пояснювати плани провідних держав щодо українських земель;

·         покращать навички критичного мислення;

·         давати визначення термінам та поняттям: національна ідея, геополітичні плани

Хід уроку

І.  Організаційний момент

Повідомлення теми та мети уроку.

ІІ.  Актуалізація опорних знань

Аналіз тестових завдань. Робота над типовими помилками.

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності

Наведіть приклади взаємного сприяння чи перешкоджання в розвитку народів і держав.

IV. Вивчення нового матеріалу 

Опрацюйте §24-25 та додатковий матеріал.

Проблеми співіснування України із сусідніми державами.

            У 40-х роках XIX ст. Німеччина розпочала своє активне економічне, культурне й політичне просування на Південний Схід. Чим швидше розвивалася її промисловість, тим більше країн потрапляло в зону дії німецької геополітичної експансії: Балкани, Туреччина, Єгипет, Месопотамія, Персія й навіть Індія. У цьому зв’язку правлячі кола Німеччини добре розуміли величезне значення Чорноморського басейну і Передньої Азії для своїх економічних інтересів.

           Треба зазначити, що німецька експансія в XIX ст. принципово відрізнялася від імперської політики царського самодержавства. Царська Росія йшла шляхом захоплення сусідніх територій, намагалася знищити чи якнайбільше обмежити державність і етнокультурну самобутність прикордонних народів. Німеччина ж намагалася створити якнайширший союз держав, у якому б вона відігравала роль економічного й політичного лідера.

           Царська Росія, створюючи свою імперію, розглядала Україну як власну територію, відокремлену від неї внаслідок монголо-татарського нашестя й територіальної експансії Литви і Польщі. Незважаючи на приводи, якими виправдовувалася імперська політика проти України, із XVIII ст. її територія використовувалася Росією як плацдарм для поширення свого впливу на Захід і Південь. Після поділів Польщі та створення Королівства Польського з російським намісником на чолі. Україна розглядалася насамперед як стратегічний трамплін для просування Росії на Балкани та в Середземномор’я.

          Австрійська імперія протягом першої половини XIX ст. не проявляла особливої зацікавленості до східноукраїнського напрямку своєї геополітичної стратегії Інтереси Габсбургів стосувалися західного й південного напрямків: намагання відігравати провідну роль в об’єднанні німецьких земель, підпорядкування Апеннінського та Балканського півостровів. Після поразок у війні з Пруссією, визволення та об’єднання Італії, східний напрямок набував для Австро-Угорщини все більшого значення. Це зумовлювалося також і зіткненням австрійських і російських інтересів на Балканах. Тому австрійські політики все частіше стали зосереджувати увагу на Україні. У 80-х роках у них навіть виникали плани створення «Київського королівства» під владою Габсбургів. Тоді б Україна з російського плацдарму перетворилася на щит для її володінь і сфер впливу. Такі геополітичні плани Австро-Угорщини повністю відповідали й інтересам Німеччини.

Завдання

1. Визначте місце українських територій у геополітичних планах Росії, Німеччини, Австро-Угорщини.

2. Порівняйте засоби, якими втілювали в життя свої геополітичні плани Німеччина та Росія.

3. Якій меті мали слугувати плани створення «Київського королівства»?

2. Зіткнення російської, польської, німецької та австрійської національних ідей на українських землях

             Національною є та ідея, навколо якої згуртовується весь народ. Це первинна умова існування нації, поза якою будь-яка суспільна діяльність утрачає сенс. Створення і плекання національної ідеї перетворює народ на міцний життєдайний організм. Національна ідея спонукає народ до мобілізації своїх внутрішніх сил, пробуджує волю, скеровує його дії. Вона визначає ті питання, які забезпечують народові самостійне існування і розвиток.

             У XIX ст. боротьба за національні інтереси характеризувалася проявами егоїзму. Тому національна ідея нерідко виступала духовним забезпеченням імперських зазіхань. Так, наприклад, у багатонаціональній Австро-Угорській імперії за основу національної ідеї було взято державну єдність усіх народів, уключаючи й український, навколо державоутворюючої австрійської нації. Російська національна ідея на теренах України полягала в подоланні наслідків чужинських і насамперед польських впливів, яких зазнали українці через багатовікове відокремлення від Росії. І тепер завдання щодо зміцнення російського народу полягало в його примноженні шляхом перетворення українців на «справжніх росіян».

           У рамках німецької національної ідеї Україна розглядалася як земля, що мала давні й міцні зв’язки з німецьким світом. Це виражалося жвавою торгівлею з німецькими містами, використанням українських шляхів для налагодження торговельних зв’язків із Півднем і Сходом. Міцними також були й культурні зв’язки. У німецьких університетах навчалася і формувалася українська інтелігенція. Від часу ліквідації Української козацької держави ці зв’язки були перервані Московією. Однак із розвитком німецької індустрії політичні бар’єри мали бути подолані новими економічними зв’язками. Тому Україна розглядалася як регіон, який визнавав би провідну роль німецької економіки й культури, а за сприятливих умов він мав перетворитися на союзну країну.

           Польська й українська національні ідеї були багато в чому спорідненими. Обидві вони були ідеями незалежності й самостійності української та польської держав. Вони також містили прагнення відновити свою територіальну єдність, захистити господарські інтереси, зберегти національну самобутність. Найнагальнішим проявом національної ідеї обох народів стало прагнення досягнути рівноцінності та рівноправності серед інших народів Російської імперії.

             Разом із тим ці дві ідеї мали й непримиренну позицію. Польська національна ідея передбачала відновлення польської державності в кордонах 1772 р. «історичної Польщі» і не визнавала за українцями права на свою державність і соціальне визволення.

Завдання

1. Доведіть, що російська та австрійська національні ідеї виступали прикриттям імперських зазіхань.

2. У чому проявилася спільність, а з іншого боку, непримиренність української та польської національних ідей?

V.  Закріплення знань учнів.

Завдання.

1. Дайте визначення національної ідеї. Чим вона важлива для народу?

VІ. Домашнє завдання

1.  Опрацювати матеріал §24-25, дайте відповіді на запитання ст.. 238 – усно, випишіть в зошит терміни та визначення зі ст.. 239, ***проаналізуйте документ № 2 на ст.. 238-239 – письмово.

02.02.2016 р.
Історія України 10 клас
Конспект уроку для дистанційного опрацювання!!!

Тема: Література, театральне, музичне, хорове, образотворче мистецтво.

Мета: охарактеризувати особливості розвитку мистецтва України в період національно-визвольних змагань: література, театральне, музичне і хорове мистецтво, визначити місце української церкви в революційну добу; розвивати в учнів уміння аналізувати та систематизувати матеріал, робити висновки, здійснювати порівняння історичних явищ та подій, удосконалювати навички роботи з історичними джерелами, давати історичну характеристику діячам культури; сприяти патріотичному вихованню учнів, а також виховувати в них естетичні смаки та уподобання.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: методичний посібник, підручник Турченко, конспект уроку.

Структура уроку

       I.            Організаційний момент.

Оголошення теми та мети уроку.

    II.            Актуалізація опорних знань.

Дайте відповіді на запитання.

1. Назвіть нові тенденції та чинники розвитку культури в 1917–1921 рр.

2. Чим вони відрізняються від попереднього, дореволюційного періоду?

3. Охарактеризуйте подвижництво творців та діячів культури в цей період.

4. Назвіть діячів української культури.

5. Як би ви оцінили культурно-освітню діяльність громадських організацій?

6. Яку роль вони відіграли в процесі українізації?

 III.            Вивчення нового матеріалу.

Прочитайте матеріал в підручнику §38 і додаткову інформацію та заповніть таблицю в зошиті..

1. Літературний процес

Літературний процес в Україні 1917-1921 рр. пов'язаний як з іменами вже відомих письменників і поетів, так і з новими іменами літераторів, талант яких почав розкриватися в умовах революції і визвольних змагань. Політичні симпатії більшості з них були на боці українських національних партій, Центральної Ради, а пізніше Директорії. Разом з військами УНР частина з них у 1919 р. відступила до Кам'янця-Подільського. Там опинилися Олександр Олесь, Остап Вишня, Володимир Сосюра та ін. Тоді вже відомий поет, переконаний прихильник самостійної Української Народної Республіки Григорій Чупринка 1917 р. писав: «Єдність і згода, Право й свобода - Доля найкраща народа». Чупринка був непримиренним противником більшовизму і у 1921 р. загинув у боротьбі з ним.

Не всі залишилися в Україні. Частина зазнала гіркої долі емігрантів. Серед них - Олександр Олесь, про якого М. Грушевський писав як про «найбільшого з нині живучих поетів на Україні». Сповнені безмежної любові до рідної України, його поезії знаходили широкий відгук у суспільстві.

О, поведи ж нас, лицарський духу,

По вільній стежці життя і руху,

На тихі води,

На ясні зорі,

І в цю велику, страшну годину,

З'єднай в єдину всю Україну, -

писав Олександр Олесь наприкінці 1918 р.

У роки революції і визвольних змагань в українську літературу ввійшло ціле покоління письменників і поетів, які започаткували новий етап у її розвитку. Література 1917-1921 рр. відбила надзвичайно складну й суперечливу панораму життя і боротьби, небувалого злету людського духу, моральну ницість, небачену трагедію братовбивчої війни.

Вільні від бюрократичного «регулювання», закостенілих канонів і обов'язкових підходів, поети і письменники по-різному, відповідно до власних уподобань, світосприймання, літературних традицій і політичних симпатій відбивали дійсність, історичний процес, свідками, а нерідко й активними учасниками якого вони були. Емоційно-радісним збудженням просякнута поема молодого Павла Тичини «Золотий гомін», написана 1917 р. і присвячена святкуванням з нагоди проголошення Першого універсалу Центральної Ради. Романтичними настроями наповнені його «Сонячні кларнети», видрукувані 1918 р. У добу Центральної Ради П. Тичина разом з А. Ніковським і С. Єфре-мовим був співредактором популярної національно-демократичної газети «Нова Рада».

Помітною течією в поезії цього періоду був романтизм, що його представляли В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний та інші. Події воєнних років В. Сосюра яскраво змалював в автобіографічному творі «Третя рота». Від листопада 1918 р. до лютого 1920 р. поет служив в армії УНР, до якої він вступив добровольцем, і у складі 3-го Гайдамацького полку пройшов з боями «Вкраїну з краю в край». Після поразки Директорії В. Сосюра став червоногвардійцем, а у травні 1920 р. вступив до більшовицької партії. Співзвучними настроям радикальної української молоді, яка з революцією пов'язувала надії на створення незалежної радянської республіки в Україні, були книги віршів В. Чумака «Заспів» (1920) і В. Еллана-Блакитного «Удари молота і серця» (1920). Член партії боротьбистів Василь Чумак у 1919 р. був залишений у Києві для підпільної роботи в денікінському тилу. В боротьбі за радянську владу і незалежність України він був готовий на все. «Ми гімни тобі заплели, червоний тероре», -писав Чумак. У листопаді 1919 р. він був розстріляний денікінцями. Збірку його віршів видрукувано посмертно.

Гурток молодих українських літераторів, які об'єдналися навколо журналу «Книгар», започаткував знамените літературне угруповання «неокласиків». Це - М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Ю. Клен (О. Бурґгардт). Частина молодих українських митців приєдналася до символістів. Серед них - П. Тичина, Я. Савченко, Д. Загул та ін.

Відомим представником ще одного оригінального літературного напряму тих часів - «панфутуризму» - був М. Семенко. Уявлення про його творчість дає мініатюра «Картка» - справжній поетичний шедевр, витворений 1918 р.:

Мого життя газельну срібність

І випадковість

Складу в картки вузьку безмірність

І загадковість

Моїх гріхів легку безкарність

І слів блискучість

Знов наповняє безпорадність

І днів сліпучість...

2. Театральне, музичне та хорове мистецтво

У 1917-1920 рр. відчутних змін зазнала театральна справа. За часів гетьмана був заснований Український театр драми та опери, виник ряд інших творчих колективів.

Діяльність більшовицької влади в театральній сфері позначена насамперед націоналізаціями, перейменуваннями і закриттями «аполітичних» та «ідейноворожих» закладів. У серпні 1919 р. уряд УСРР перетворив на державні всі кращі театри. Ще раніше, у дні святкування дня народження Т. Шевченка, Український театр драми та опери, заснований за гетьмана, був реорганізований у Перший театр Української Радянської Республіки імені Шевченка. У цьому театрі працювали як корифеї української сцени - О. Мар'яненко, Г. Борисоглібська, так і молоді талановиті майстри О. Сердюк, Л. Гакебуш, К. Кошевський та інші. 1919 р. був для театру знаменним - до його трупи влився колектив молодих митців на чолі з Лесем Курбасом. Наваторський театр Леся Курбаса згодом став одним з найпомітніших явищ у радянській Україні. Він відійшов від традиційних етнографічних форм у театральному мистецтві, застосував нову сценографію, нові імпресіоністичні підходи. У 1920 р. Курбас створив виставу за поемою Т. Шевченка «Гайдамаки».

1919 р. було засновано Новий драматичний театр ім. І. Франка, на чолі якого став молодий Гнат Юра. Цей театр згодом став одним з провідних театрів республіки. У 1923 р. він переїхав до Харкова, а у 1926 р. -до Києва.

У містах і селах виникло багато самодіяльних оркестрів народних інструментів, державних, професійних хорів, мандрівних хорових капел. У 1918 р., за гетьмана, було засновано Державний симфонічний оркестр під проводом О. Горілого, що в 1919 р. за радянської влади виступав як Республіканський симфонічний оркестр імені М. Лисенка. Симфонічні оркестри працювали також у Харкові, Катеринославі, Одесі. В 1919 р. кооперативна спілка «Дніпросоюз» об'єднала два хори, організовані для популяризації української пісні, в Державну українську мандрівну капелу (в абревіатурі - «ДУМКА»). Цим колективом з 1919 р. керував Нестір Городовенко. За короткий час ним був освоєний великий репертуар, що складався з творів М. Лисенка, М. Леонтовича, українських народних пісень, колядок, щедрівок, веснянок. Усі концерти «ДУМКИ», що відбувалися в містах і селах, на станціях, заводах і фабриках України, перетворювалися на національне свято.

За гетьмана була заснована Українська державна капела під проводом О. Кошиця.

На початку 1919 р. відділ музики Міністерства народної освіти УНР створив у Києві новий хоровий колектив - Українську республіканську капелу (УРК), якою керували К. Стеценко і О. Кошиць. У 1919-1920 рр. колектив із тріумфом виступив в Чехо-Словаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Англії, Голландії. Поразка УНР унеможливила повернення більшості співаків на Батьківщину. В липні УРК розпалася, давши життя кільком творчим колективам, котрі залишилися в еміграції.

У 1920 р. на базі музично-драматичної школи ім. М. Лисенка було створено Київський музично-драматичний інститут. В Україні у цей час плідно працювали видатні композитори М. Леонтович, Я. Степовий, Л. Ревуцький, Г. Верьовка, Б. Ля-тошинський та інші.

3. Образотворче мистецтво

Національно-демократична революція і жорстока збройна боротьба за захист її завоювань були складною сторінкою в новітній історії українського образотворчого мистецтва. У вогні війни загинули великі художні цінності: картини, скульптури, монументи, архітектурні ансамблі. Але разом з тим побачили світ художні твори, що несли на собі відбиток часу.

Визначним явищем в історії українського мистецтва було утворення Української академії мистецтв. Активно цьому сприяли М. Грушевський - голова Центральної Ради, І. Стешенко — генеральний секретар освіти, М. Біляшівський — директор Київського міського музею, інші визначні політичні діячі, художники, вчені. 4 листопада Центральна Рада затвердила статут Академії, а 5 грудня 1917 р. відбулось урочисте її відкриття. Видатні українські художники Михайло Бойчук, Микола Бу-рачек, Михайло Жук, Василь та Федір Кричевські, Абрам Ма-невич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут стали першими членами Академії мистецтв.

Ректор Української академії мистецтв М. Бойчук згуртував навколо себе талановиту молодь, переважно селянського походження, якій були відомі й зрозумілі традиції народного мистецтва. Твори художників цієї групи були цілком оригінальним явищем, що не мало аналогів у попередні періоди. Школа Бойчука справила значний вплив на подальший розвиток не лише українського, а й світового мистецтва. Його послідовники творили в багатьох країнах світу.

З 1917 р. в Україні працював видатний графік Г. Нарбут. На замовлення Центральної Ради, а пізніше гетьманського уряду він виконував проекти грошових знаків, поштових марок, державного герба і печатки, форми для війська, обкладинок до ратифікаційних актів, грамот з нагоди різних урочистих подій тощо. За радянських часів цей виняткового таланту художник плідно працював над оформленням книжкових видань, журналів, виступав з нищівними політичними карикатурами на білогвардійців. Його життя урвалося весною 1920 р., під час окупації польськими військами Києва.

У жовтні 1918 р., ще в умовах гетьманату, в Ромнах на Сумщині було відкрито перший в Україні пам'ятник Т. Шевченку. Монумент спорудив молодий скульптор І. Кавалерідзе. Це було всеукраїнське національне свято. На концерті з нагоди відкриття пам'ятника виступили поет Микола Вороний, уславлені співаки Марія Литвиненко-Вольгемут і Михайло Микиша.

У 1919-1920 рр. почалося виконання радянського плану монументальної пропаганди, якому більшовики надавали надзвичайно великого значення як знаряддю ідеологічної боротьби. У травні 1919 р. було опубліковано декрет РНК УСРР «Про знесення з майданів та вулиць пам'ятників, збудованих царям та царським посіпакам». Натомість рекомендувалося відкривати пам'ятники видатним революціонерам. У Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі були відкриті пам'ятники К. Марксу, встановлені погруддя В. Леніна, Я. Свердлова, Р. Люксембург, Ф. Енгельса. Особливої художньої цінності вони не мали і служили своєрідними ідеологічними символами нового режиму. Водночас нищилися встановлені до революції монументи, чимало з яких були творами мистецтва.

Охопивши порівняно невеликий часовий проміжок, культурні процеси 1917-1921 рр. посіли в історії українського народу помітне місце. Вони відбувалися на зламі історичних епох, втілюючи в собі яскраві, неповторні ознаки того часу і багато в чому суттєво сприяли подальшому розвитку української культури.

 IV.            Закріплення нових знань.

Почати складати таблицю для систематизації знань використовуючи текст підручника «Література, театральне, музичне, хорове, образотворче мистецтво»

Галузь мистецтва	Представники	Досягнення

Дайте відповіді на запитання.

1. Назвіть письменників та поетів 1917–1921 рр.

2. Охарактеризуйте літературні течії в цей період.

3. Як би ви оцінили розвиток театру та музичного мистецтва цього періоду?

4. Назвіть особливості церковної політики українських урядів та більшовиків.

    V.            Підсумок уроку.

Аналіз роботи на уроці та виставлення оцінок.

 VI.            Домашнє завдання: опрацювати §  38  , дописати таблицю.